Повесть красное и черное. Анализ романа Стендаля «Красное и черное
Сканував: Cawko Джерело: Дніпро, Вершини світового письменства
Частина перша
Правда, сувора правда.
Дантон
1. ПРОВІНЦІЙНЕ МІСТО
Зберіть докупи тисячу людей,- це непогано, Але у клітці їм не буде весело.
Гоббе
Містечко Вер"єр - мабуть, чи не одне з наймальовничіших у Франш-Конте. Його біленькі будиночки з гостроверхими черепичними дахами розкидані по узгір"ю, де з кожного видолинка здіймаються густолисті каштани. Річка Ду тече долиною за кілька сот кроків від руїн укріплення, колись збудованого іспанцями.
3 півночі Вер"ер захищений високою горою - одним з відрогів Юри. Скелясті вершини Верра вкриваються снігом уже за перших жовтневих заморозків. Гірський потік, який впадає в Ду, перетинає Вер"ер і приводить в рух безліч лісопилок; ця нехитра промисловість годує добру половину мешканців Вер"єра, більше схожих на селян, ніж на городян. А проте містечко розбагатіло не завдяки лісопилкам. Фабрика вибивних тканин, відомих під назвою мюлузьких,- ось джерело загального добробуту, який після падіння Наполеона дозволив поновити фасади майже всіх вер"єрських будинків.
На головній вулиці, як тільки ви входите у містечко, вас приголомшує грюкіт якоїсь страхітливої машини. Двадцять важких молотів падають з гуркотом, від якого двигтить брук; їх підіймає колесо, приведене в рух гірським потоком. Кожен з цих молотів щодня нарубує тисячі цвяхів. Гарненькі свіжолиці дівчата підкладають під оті величезні молоти залізні брусочки, що вмить перетворюються на цвяхи. Ця робота, на вигляд така важка, надзвичайно вражає подорожнього, що вперше опинився у горах на межі Франції і Швейцарії. Якщо подорожній, що потрапив у Вер’єр, спитає, кому належить та дивовижна цвяхарня, яка оглушує всіх перехожих, йому відкажуть протяжною говіркою:
- А-а, то цвяхарня пана мера.
ї якщо подорожній на кілька хвилин затримається на головній вулиці Вер"єра, що йде вгору від берега Ду аж до вершини горба, можна закластися на сто проти одного, що він неодмінно зустріне високого чоловіка з поважним і заклопотаним обличчям.
Побачивши його, жителі містечка поквапливо скидають. капелюхи. Волосся в нього сивувате, одягнений він у сіре. Він кавалер кількох орденів, мав високе чоло, орлиний ніс, і взагалі в нього досить правильні риси обличчя. На перший погляд, гідність сільського мера в ньому поєднується з тією приємністю, що бував властива людині під п"ятдесят років. Та незабаром парижанина прикро вражав у виразі його обличчя самовдоволення й зарозумілість, поєднані з якоюсь посередністю й обмеженістю. Зрештою, почувається що всі таланти цієї людини не сягають далі уміння пильно вимагати від своїх боржників сплати того, що вони винні, і якомога довше не платити власних боргів.
Такий мер Вер’єра пан де Реналь. Поважною ходою перетинає він вулицю і зникає з очей подорожнього. Якщо, прогулюючись, подорожній ітиме вулицею вгору, то десь кроків за сто помітить досить показний будинок, а навколо нього за залізною огорожею - розкішні сади. За ним, окреслюючи обрій, простягаються пагорби Бургундії, для того, щоб чарувати зір. Милуючись тим краєвидом, парижанин забував отруйну атмосферу дрібних грошових інтересів, в якій він уже починає задихатись.
Йому пояснюють, що будинок той належить панові де Реналю. Це на прибутки від великої цвяхарні вер’єрських мер спорудив свій гарний дім з тесаного каменю й тепер завершує його оздоблення. Пан де Реналь, як кажуть, походить із старовинного іспанського роду, що оселився в цій країні задовго до завоювання її Людовіком XIV,
Від 1815 року пан де Реналь соромиться того, що він фабрикант: 1815 рік зробив його вер"ерським мером. Товсті мури, що підтримують тераси його розкішного саду, який спускається аж до річки Ду,- теж винагорода панові де Реналю за спритність у торгівлі залізними виробами.
Не сподівайтеся побачити у Франції такі мальовничі сади, як в околицях промислових міст Німеччини - Лейпцига, Франкфурта, Нюрнберга та інших. У Франш Конте що більше у вас зведено мурів, що більше нагромаджено каміння, то більше набуваєте ви прав на
повагу сусідів. Сади пана де Реналя, в яких так багато мурів, викликають захоплення ще й тому, що він для них купив на вагу золота кілька ділянок землі. Ось, наприклад, і та лісопилка на березі Ду, що вразила вас при в"їзді у Вер"ер і на якій ви помітили прізвище Сорель, написане велетенськими літерами на дошці через увесь дах,- ця лісопилка шість років тому була саме там, де тепер зводять мур четвертої тераси садів пана де Реналя.
Хоч який гордовитий пан мер, але йому довго-таки довелося умовляти й улещувати старого Сореля, затятого і грубого селянина. Він змушений був відрахувати йому чимало дзвінких луїдорів, щоб той переніс свою лісопилку в інше місце. А щодо «громадського» потоку, який рухав пилу, то пан де Реналь завдяки своїм зв"язкам у Парижі домігся дозволу відвести його в інше русло. Він запобіг цієї ласки після виборів 182... року.
Він дав Сорелю по чотири арпани за один, на п"ятсот кроків нижче, на березі Ду. I хоч це місце було значно вигідніше для торгівлі ялиновими дошками, але дядечко Сорель, як його стали звати, відколи він розбагатів, зумів скористатися з нетерпіння і власницької манії, що охопили його сусіда, й витяг з нього 6000 франків.
Щоправда, цей обмін не був схвалений місцевими розумниками. Якось у неділю - це було років чотири тому,- повертаючись із церкви в парадному вбранні мера, пан де Реналь здалека побачив старого Сореля, що стояв із своїми трьома синами й посміхався, дивлячись на нього. Та посмішка відкрила мерові очі, і відтоді йому не дає спокою думка, що він міг би помінятися значно дешевше.
Щоб заслужити повагу жителів Вер"єра, дуже важливо, зводити якомога більше мурів, не спокуситись якоюсь вигадкою італійських мулярів, що пробираються навесні ущелинами Юри, прямуючи в Париж. Таке нововведення привело б до того, що необачного господаря вважали б навіженим, і його добре ім"я назавжди було б заплямоване в очах тих розважливих і поміркованих людей, що створюють громадську думку в Франш-Конте.
Сказати правду, ці розважливі люди виявляють страшний деспотизм. Саме це прикре слівце робить життя в містечках нестерпним для кожного, хто жив у великій республіці, що зветься Парижем. Тиранія громадської думки - та якої думки! - така сама тупа в провінційних містах Франції, як і в Сполучених Штатах Америки.
II. ПАН МЕР
Престиж! Хіба це ніщо, пане? - Повага дурнів, здивування дітей, заздрощі багатих, зневага мудреця.
На щастя для пана де Реналя і його престижу як правителя міста, виникла потреба збудувати величезний підпірний мур уздовж міського бульвару, що простягся на висоті ста футів над Ду по схилу пагорба. Завдяки такому чудовому місцезнаходженню, звідси відкривається один з наймальовничіших краєвидів Франції. Проте щовесни дощі розмивали той бульвар, доріжки були геть покриті рівчаками, й бульвар ставав непідходящим для прогулянок. Саме ця незручність для всіх дала панові де Реналю щасливу нагоду увічнити своє правління спорудженням муру заввишки двадцять футів і завдовжки тридцять-сорок туазів.
Парапет муру, заради якого панові де Реналю довелося тричі їздити в Париж, бо передостанній міністр внутрішніх справ виявився непримиренним ворогом вер"єрського бульвару,- парапет цей нині здіймається на чотири фути над землею. I, немов кидаючи виклик усім міністрам, сучасним і колишнім, його тепер облицьовують гранітними плитами.
Скільки разів, поринувши в спогади про бали недавно покинутого Парижа і спершись грудьми на масивні плити гарного синювато-сірого кольору, я задивлявся на долину Ду. Там, на лівому березі, звиваються п"ять-шість.видолинків, на дні яких видніються струмочки. Вони біжать, утворюючи де-не-де водоспади, і, нарешті, вливаються в Ду. Сонце спекотливе в цих горіх; а коли воно стоїть просто над головою, подорожній може мріяти на терасі в затінку розкішних платанів. Вони вкриті гарним голубувато-зеленим листям і буйно розрослися на наносному ґрунті, бо пан мер, незважаючи на опір ради муніципалітету, наказав насипати землі вздовж усієї величезної підпірної стіни й розширив таким чином бульвар більше як на шість футів (і хоч він ультра рояліст, а я - ліберал, я його за це хвалю). Осьчому, на його думку, а також на думку пана Вально, задоволеного життям директора Вер"ерського притулку для бідних, ця тераса нічим не поступається перед Сен-Жерменською терасою в Ле.
Я, зі свого боку, можу відзначити лише одну хибу Алеї Вірності,-цю офіційну назву можна прочитати в п"ятнадцяти чи двадцяти місцях на мармурових дошках, за які пана де Реналя нагороджено ще одним орденом,-де той варварський спосіб, за яким, з наказу начальства, підрізають та підстригають могутні платани. Краще було б, якби ті дерева не нагадували своїми низькими, круглими й плескуватими кронами найвульгарнішу з городніх рослин, а розкішно розросталися б, як в Англії. Але волі пана мера не здолати, і двічі на рік всі дерева, що належать місту, підлягають нещадній ампутації. Місцеві ліберали кажуть,- хоч це, звичайно, перебільшення,- що рука міського садівника стала значно безжальнішою, відколи пан вікарій Маслон став привласнювати собі плоди цієї т стрижки.
Цього молодого духовного пастиря було прислало кілька років тому з Безансона, щоб він наглядав за абатом Шеланом і кількома священиками з навколишніх сіл. Старий полковий лікар, учасник італійської кампанії, що оселився після відставки у Вер’єра і був за свого життя, на думку пана мера, якобінцем і бонапартистом одночасно, якось наважився поскаржитись йому на періодичне калічення цих гарних дерев.
- Я люблю тінь,- відповів пан де Реналь з такою погордою, яку можна виявити в розмові з лікарем, кавалером ордена Почесного легіону,-я люблю тінь і наказую підстригати мої дерева, щоб вони давали тінь. I Я не розумію, для чого ще може служити дерево, коли воно не дав прибутку, як, приміром, горіх.
Ось воно, те велике слово, яке все вирішує у Вер’єрі: давати прибуток; лише до цього і зводяться думки понад трьох чвертей всього населення.
Давати прибуток - ось що керує всім у цьому містечку, яке видалося вам таким гарним. Чужинцеві, що натрапляв сюди, зачарованому красою їх свіжістю навколишніх долин, спершу здається, що жителі його чутливі до краси; адже вони так часто говорять про красу свого краю: не можна заперечити, вони ним дорожать, але тільки тому, що він приваблює чужинців, чиї гроші збагачують власників готелів, а це, через міські податки, дав прибуток місту.
Одного погожого осіннього дня пан де Реналь прогулювався по Алеї Вірності під руку зі своєю дружиною. Слухаючи міркування чоловіка, що просторікував з поважним виглядом, пані де Реналь тривожно стежила очима за рухами трьох хлопчиків. Старший, на вигляд років одинадцяти, раз у раз підбігав до парапету і намірявся на нього видертися. Лагідний голос гукав тоді Адольфа, і хлопчик відмовлявся від свого сміливого заміру. Пані де Реналь на вигляд можна було дати років тридцять, але вона була ще дуже вродлива.
- Він ще пожалкує, цей добродій з Парижа,- сказав пан де Реналь ображеним тоном, і його обличчя здавалося іще бліднішим, ніж звичайно.- У мене таки знайдуться деякі друзі при дворі...
А втім, хоч я й збираюсь на двохстах сторінках розповідати вам про провінцію, все ж я не такий варвар, щоб мучити вас довгими й марудними провінційними розмовами.
Цей добродій з Парижа, такий ненависний вер"єрському меру, був не хто інший, як пан Аппер, що два дні тому якось умудрився побувати не тільки в тюрмі та Вер’єрському притулку для бідних, а й у лікарні, якою, не одержуючи за це ніякої платні, відав мер разом э найповажнішими домовласниками міста.
- Але,- боязко заперечила пані де Реналь,- що вам може накоїти цей пан із Парижа, коли ви правите майном бідняків з бездоганною чесністю?
- Він приїхав тільки для того, щоб вилити на нас потоки бруду, а потім друкуватиме статейки в ліберальних газетах.
- Ви ж їх ніколи не читаєте, любий мій!
- Але нам весь час твердять про ці якобінські статейки; все це відволікає нас і заважав нам творити добро. Ні, я ніколи не прощу цього нашому кюре.
III. МАЙНО БІДНИХ
Доброчесний священик, до того ж не інтриган,-це провидіння для села.
Треба сказати, що вісімдесятирічний вер’єрський кюре, який завдяки живлющому повітрю цього гірського краю зберіг залізне здоров"я і непохитну вдачу,- мав право повсякчасно відвідувати в"язницю, лікарню ї навіть притулів для бідних. Отже, пан Аппер, якому в Парижі дали рекомендаційний лист до священика, мав розважливість приїхати в це містечко рівно о шостій годині ранку і негайно ж з"явитись у дім кюре.
Читаючи листа від маркіза де Ла-Моля, пера Франції ї найбагатшого землевласника цієї провінції, абат Шелан замислився.
- Я старий, і мене тут люблять,- стиха сказав він сам до себе,- вони не посміють! - I відразу ж, звернувшись до парижанина, сказав, підвівши очі, в яких, незважаючи на похилий вік, палав той священний вогонь, що свідчив про те, як приємно зробити благородний, хоч і трохи ризикований вчинок: - Ходімо зі мною, пане, але, будь ласка, в присутності тюремника і особливо наглядачів притулку для бідних не висловлюйте своєї думки про те, що ми побачимо.
Пан Аппер зрозумів, що мав справу з мужньою людиною; разом з поважним священиком він відвідав в"язниціо, лікарню, притулок, багато розпитував і, незважаючи на дивні відповіді, не дозволив собі ні слова огуди.
Цей огляд тривав кілька годин. Священик запросив пана Аппера пообідати з ним, але той послався на те, що йому треба написати кілька листів: він не хотів ще більше компрометувати свого великодушного супутника. О третій годині вони закінчили огляд притулку для бідних і ще раз повернулись у в"язницю. При вході їх зустрів тюремник, клишоногий велетень шести футів на зріст; його бридке обличчя стало зовсім огидним від страху.
- Ах, пане,- сказав він священикові, тільки-но побачив його,- цей добродій, що з вами, часом не пан Аппер?
- Ну то й що? - мовив священик.
- А те, що я вчора дістав найсуворіший наказ; пан префект прислав його з жандармом, який скакав цілу ніч,- ні в якому разі не пускати пана Аппера у в’язницю.
«- Я вам заявляю, пане Нуару,- відповів священик,- що цей приїжджий є пан Аппер. Чи ви визнаєте за мною право входити у в"язницю повсякчасно, вдень і вночі, в супроводі будь-кого?
- Так, пане кюре,- тихо сказав тюремник, схиливши голову, наче бульдог, якого змушують слухатись, показуючи палицю.- Проте, пане кюре, в мене є жінка й діти, і, якщо на мене буде подана скарга, мене звільнять, а годує мене тільки служба.
- Мені теж було б дуже неприємно втратити парафію,- відповів добрий священик схвильованим голосом.
- Хіба ж можна рівняти! - жваво підхопив тюремник.- У вас, пане кюре,- це всім відомо,- вісімсот ліврів ренти з вашої земельки...
Ось які події, перебільшені й перекручені на двадцять різних ладів, вже два дні розпалювали всі лихі пристрасті в містечку Вер’єр. Саме з цього приводу виникла зараз суперечка між паном де Реналем і його дружиною. Вранці він у супроводі пана Вально, директора притулку для бідних, ходив до кюре, щоб висловити йому своє крайнє незадоволення. У пана Шелана було ніяких покровителів; отже, він відчув, якими наслідками загрожує йому ця розмова.
- Ну що ж, панове! Я буду, мабуть, третім вісімдесятирічним священиком, якого усунуть з посади в цьому краї. Я тут уже п"ятдесят років; я хрестив майже всіх жителів міста, яке було лиш селищем, коли я сюди приїхав. Щодня я вінчаю молодих, так само, як колись вінчав їхніх дідів. Вер’єр - це моя сім"я; але й страх покинути його не змусить мене ані укласти угоду із сумлінням, ні керуватися у своїх вчинках чим-небудь, окрім нього. Коли я побачив новоприбулого, я подумав: «Цей чоловік, що приїхав з Парижа, може, й справді ліберал, бо їх тепер багато розвелось, але яке лихо може він заподіяти нашим біднякам і в"язням?»
Та докори пана де Реналя і особливо пана Вально, директора притулку для бідних, ставали дедалі різкішими.
- Ну що ж, панове! Заберіть у мене парафію,- вигукнув старий священик тремтячим голосом.- Я однаково житиму тут! Всім відомо, що сорок вісім років тому я успадкував шматок землі, яка дає вісімсот ліврів. На цей прибуток я й житиму. На своїй посаді я, панове, нічого не заощаджую і, може, тому мене не дуже лякає загроза її втратити.
Пан де Реналь жив у цілковитій згоді з своєю дружиною, але, не знаючи, що відповісти, коли та лагідно повторила: «Що може заподіяти ув"язненим цей пан з Парижа?» - він уже ладен був розгніватись, як раптом вона скрикнула. її другий син тільки що виліз на парапет і біг по ньому, хоч стіна височіла більше ніж на двадцять футів над виноградником, розташованим по той бік.
Боячись, щоб хлопчик не злякався і не впав, пані де Реналь не наважувалась покликати його. Нарешті хлопчик, радіючи з своєї вигадки, глянув на матір і, побачивши, як вода зблідла, зіскочив з парапету й підбіг до неї. На нього добре нагримали.
Ця незначна пригода змінила тему їхньої розмови.
- Я неодмінно хочу взяти до себе в дім Сореля, сина лісопильника,- сказав пан де Реналь,- він доглядатиме дітей, бо вони стають надто пустотливі. Він молодий священик чи готується ним бути, добре знає латинь і примусить дітей учитись; у нього, як казав кюре, твердий характер. Я дам йому триста франків на наших харчах. Я мав деякі сумніви щодо його моралі, бо він був улюбленцем отого старого лікаря, кавалера ордена Почесного легіону, що жив нахлібником у Сорелів ніби тому, що він їхній родич. Цілком можливо, що ця людина - таємний агент лібералів. Він казав, що наше гірське повітря допомагає йому від астми, та хто його знає! Він брав участь у всіх італійських кампаніях Бонапарте і навіть тоді, коли голосували за імперію, то він, кажуть, написав «ні». Цей ліберал учив латині молодого Сореля і залишив йому багато книжок, які привіз із собою. Звичайно, мені б ніколи й на думку не спало взяти до дітей цього сина тесляра; але наш кюре саме напередодні цієї пригоди, яка нас назавжди посварила, розповідав мені, що молодий Сорель уже три роки вивчає теологію і готується вступити до семінарії, отже - він не ліберал і, крім того,- латиніст. Це буде зручно з усіх поглядів,- провадив пан де Реналь, дивлячись на дружину з виглядом дипломата.- Вально дуже пишається парою нормандських коней, яких він недавно купив для своєї коляски. Але в його дітей немає гувернера.
- Він ще може в нас його перехопити.
- Значить, ти схвалюєш мій проект? - мовив пан де Реналь, усмішкою дякуючи своїй дружині за щойно висловлену слушну думку.- Отже, це справа вирішена.
- Ах, боже мій! Як ти швидко вирішуєш, любий друже!
- Бо я рішучий, так, і кюре в цьому переконається. Не криймося - навколо безліч лібералів. Я впевнений, що всі ці крамарі заздрять мені, і двоє або троє з них дедалі більше багатіють. Так ось, нехай подивляться, як діти пана де Реналя йдуть на прогулянку в супроводі свого гувернера. Це змусить їх поважати мене. Дідусь чисто нам розповідав, що в дитинстві у нього був гувернер. Він може обійтись мені в якусь сотню екю, але ця витрата необхідна для нашого престижу.
Це раптове рішення змусило пані де Реналь глибоко замислитись. Пані де Реналь, висока й ставна жінка, у свій час мала славу першої красуні на увесь край, як кажуть тут у горах. У її зовнішності та ході було щось юне й простодушне. Ця наївна грація, сповнена невинності і жвавості, мабуть, могла б зачарувати парижанина м"якою прихованою палкістю. Але якби пані де Реналь знала, що може справити таке враження, вона б згоріла від сорому. Ні кокетство, ні афектація ніколи не торкалися її серця. Казали, що пан Вально, багач, директор притулку, залицявся до неї, але не мав успіху. I тому її доброчесність набула гучної слави, бо пан Вально, рослий, міцно збитий, молодий ще чоловік, з рум"яним обличчям і густими чорними бакенами, належав саме до тих грубих, зухвалих-і крикливих молодиків, яких у провінції звуть «красень мужчина».
Сором"язлива пані де Реналь мала, очевидно, вразливу вдачу, і її дуже дратувала невгамовна метушливість і гучний голос пана Вально. Вона цуралася того, що зветься у Вер’єрі розвагами, і тому про неї говорили, що вона надто чваниться своїм походженням. У пані де Реналь цього й на думці не було, але вона зраділа, коли мешканці Вер"єра стали не так часто бувати в її домі. Треба сказати одверто, що місцеві дами мали її за дурненьку, бо вона не вміла крутити чоловіком і не користалася з найсприятливіших нагод, щоб умовити його купити їй гарненький капелюшок у Парижі або в Безансоні. Аби тільки їй не заважали самій блукати в своєму розкішному саду - більше вона ні про що не просила.
Ії душа була проста й наївна; вона ніколи не наважувалась судити чоловіка, не признавалася сама собі, що їй з ним нудно. Вона вважала, хоч і не замислювалась над цим, що між подружжям не буває ніжніших стосунків. Найбільше їй подобався пан де Реналь тоді, коли ділився з нею своїми планами щодо майбутнього їхніх синів; одного з них він готував для військової кар"єри, другого для магістратури, а третього для церкви. Зрештою, пан де Реналь здавався їй далеко менш нудним, ніж усі інші знайомі їй чоловіки.
Така думка дружини була не безпідставною. Вер"ерський мер завдячував своєю репутацією дотепної і гарно
вихованої людини півдесятка жартів, успадкованих ним від дядька. Старий капітан де Реналь служив до революції в піхотному полку герцога Орлеанського, і, коли бував у Парижі, його приймали в салонах принца. Там йому довелося бачити пані де Монтессон, славетну пані де Жанліс, пана Дюкре, винахідника Пале-Рояля. Ці особи дуже часто фігурували в анекдотах пана де Реналя. Та згодом йому ставало дедалі важче розповідати всі ті делікатні й нині призабуті подробиці, і нарешті він став повторювати анекдоти про Орлеанський дім тільки за особливо урочистих обставин. До того ж він був ще й дуже чемний - за винятком тих випадків, коли йшлося про грошові справи, а тому його не без підстав вважали за найбільшого аристократа у Вер’єрі.
IV. БАТЬКО I СИН
Чи ж винен я, що так воно є?
Мапгавеллі
«Жінка моя таки справді розумниця! - думав вер’єрський мер на другий день, спускаючись о шостій ранку до лісопилки дядька Сореля.- Хоч я перший почав цю розмову, щоб зберегти, як і годиться, свій престиж, але мені не спало на думку, що коли я не візьму цього абатика Сореля, який, кажуть, знає латинь, як бог, то директор притулку, ця невгамовна душа, може його перехопити.
А як зарозуміло він говорив би тоді про гувернера своїх дітей!.. Та чи носитиме цей гувернер сутану, коли прийде до мене на службу?»
Пан де Реналь поринув у сумніви; та раптом він побачив здаля високого, мабуть, футів шести на зріст, селянина, що з досвітку міряв колоди, поскидані вздовж берега Ду на дорозі до ринку. Селянинові, очевидно, було не дуже приємно бачити мера, бо ці колоди захаращували шлях і тут їм було не місце.
Дядько Сорель,- бо це був він,- дуже здивувався, а ще більше зрадів, почувши дивну пропозицію, з якою звернувся до нього пан де Реналь щодо його сина Жюльєна. Одначе він вислухав його з тим виразом похмурого незадоволення й цілковитої байдужості, яким так спритно прикривається хитрість жителів цих гір. Раби ще з часів панування Іспанії, вони й досі не втратили цієї риси єгипетського фелаха.
У відповідь дядько Сорель спочатку довго показував усі шанобливі вирази, які знав напам"ять. Повторюючи ці пусті слова з кривою посмішкою, яка ще підсилювала облудний і мало не шахраюватий вираз його обличчя, старий селянин намагався втямити, чого раптом така поважана людина хоче взяти до себе його ледачого сина. Він був дуже незадоволений Жюльєном, а проте пан де Реналь пропонував тому несподівану платню - триста франків на рік, з харчами і навіть з одягом. Остання умова, яку спритний дядько Сорель раптом здогадався висунути, також була прийнята паном де Реналем.
Ця вимога вразила мера. «Якщо моя пропозиція не захоплює Сореля і він не почуває себе облагодіяним, як цього слід було б чекати, то ясно,- говорив він сам собі,- що до нього вже зверталися з такою пропозицією. А хто ж іще міг це зробити, як не Вально?» Марно наполягав пан де Реналь на тому, щоб справу покінчити негайно: хитрий стариган уперто відмовлявся; йому треба, казав він, порадитись із сином - ніби й справді в провінції багатий батько буде радитись із сином, в якого нічого немає,- хіба що про людське око.
Водяна лісопилка являє собою сарай на березі річки. Дах лежить на кроквах, що спираються на чотири товстих дерев"яних бруси. На висоті восьмидесяті футів від землі, посеред сараю, ходить вгору і вниз пилка, а дуже нескладний пристрій штовхає до неї колоду. Вода крутить колесо, котре рухає цей подвійний механізм: і той, що піднімає та опускає пилку, і той, що помалу підсовує колоду до пилки, яка її розрізає на дошки.
Підходячи до лісопилки, дядько Сорель голосно гукнув Жюльєна; ніхто не озвався. Він побачив тільки своїх старших синів, справжніх велетнів, що, озброївшись важкими сокирами, обтесували ялинові стовбури, готуючи їх до розпилювання. Намагаючись точно влучити в чорну зазначку на дереві, вони кожним ударом сокири відрубували величезні тріски. Вони не чули, як гукав батько. Він попростував до сараю, але, увійшовши туди, не знайшов Жюльєна біля пилки, де той мусив бути. Нарешті він помітив сина за п"ять чи шість футів вище: Жюльєн сидів верхи на бантині. Замість.того, щоб уважно стежити за ходом пилки, він читав книжку. Ніщо не могло завдати старому Сорелю більшої прикрості; він ще так-сяк міг би дарувати Жюльєнові його делікатну поставу, непридатну для фізичної праці й таку несхожу на поставу його старіших синів; але ця пристрасть до читання була йому осоружна: сам він не вмів читати.
Він гукнув Жюльєна кілька разів, але марно. Юнак так заглибився в книгу, що це, навіть більше, ніж туркіт пилки, заважало йому почути гучний батьків голос. Нарешті, незважаючи на свої літа, старий спритно скочив на розпилювачу колоду, а звідти на сволок. Сильним ударом він вибив з Жюльєнових рук книжку, і вона полетіла в потік; від другого могутнього удару по потилиці Жюльєн утратив рівновагу. Він мало не впав з висоти дванадцяти чи п"ятнадцяти футів на важелі працюючої машини, які його розчавили б, але батько на льоту підхопив його лівою рукою.
- Ах ти ж, ледащо! Доки ти читатимеш свої проклятущі книжки, коли треба наглядати за пилкою? Читай їх скільки влізе увечері, коли ти марнуєш час у киреї. Жюльєн, геть закривавлений і приголомшений ударом, усе-таки пішов на своє місце біля пилки. Сльози забриніли в нього на очах - не так від болю, як від жалю, що позбувся улюбленої книжки.
- Злазь, тварюко, мені треба з тобою побалакати! Але шум машини не дав Жюльєнові почути і цього
наказу. Батько, що стояв уже внизу і не хотів турбувати себе й видиратись вгору, схопив довгу жердину, якою збивали горіхи, і вдарив нею сина по плечу. Тільки-но Жюльєн скочив на землю, як старий Сорель пхнув його в спину й погнав додому, грубо підштовхуючи. «Один бог знає, що він зі мною тепер зробить!» - думав юнак. Дорогою він сумно глянув на потік, куди впала його книжка: це був його улюблений «Меморіал Святої Єлени». Щоки його палали, і він ішов не підводячи очей. Це був тендітний, невисокий на зріст юнак вісімнадцяти чи дев"ятнадцяти років, з неправильними, але тонкими рисами обличчя і орлиним носом. Великі чорні очі, які в хвилини спокою виблискували думкою й вогнем, тепер палали найлютішою зненавистю. Темно-каштанове волосся росло так низько, що майже закривало лоб, і в хвилини гніву це надавало йому злого виразу. Серед безмежно різноманітних людських облич не знайдеться, мабуть, другого, позначеного такою разючою своєрідністю. Його гнучка й струнка постать свідчила скоріше про легкість, ніж про силу. Ще змалку його надзвичайно бліде й задумливе обличчя викликало в батька передчуття, що син його недовго протягне на цьому світі, а якщо й виживе, то буде тягарем для сім"ї. Усі домашні зневажали його, і він ненавидів своїх братів і батька. У святкових іграх на міській площі він завжди був битий.
За останній рік його гарне обличчя стало приваблювати деяких дівчат. Зневажений всіма, як кволе створіння, Жюльєн всім серцем полюбив старого полкового лікаря, що якось наважився висловити свою думку панові меру з приводу платанів.
Цей лікар інколи відкупляв у старого Сореля його сина на цілий день і давав йому уроки латині та історії, себто того, що він сам знав з історії,- це була італійська кампанія 1796 року. Вмираючи, він відказав йому свій орден Почесного легіону, невитрачені залишки своєї пенсії і три чотири десятки книг; найдорогоцінніша з них тільки що шубовснула у міський потік, відведений набік завдяки зв"язкам пана мера.
Як тільки вони ввійшли в дім, Жюльєн відчув на своєму плечі важку батькову руку, він затремтів, чекаючи, що його зараз битимуть.
- Кажи мені, та не бреши,- кричав йому у вухо старий своїм грубим голосом, повертаючи його рукою з такою легкістю, як дитина крутить олов"яного солдатика. Великі, чорні, зрошені слізьми очі Жюльєна зустрілися з сіренькими злими очицями старого тесляра, які немов хотіли заглянути йому в саму душу.
V. ПЕРЕГОВОРИ
Загаянням врятував справу.
Еней
Кажи мені, та не бреши, якщо можеш, сучий грамотію, звідки ти знаєш пані де Реналь, коли ти з нею розмовляв?
- Я ніколи з нею не розмовляв,- відповів Жюльєн,- ніколи й не бачив цієї дами, хіба що в церкві.
- Ти, мабуть, задивлявся на неї, підлий нахабо!
- Ніколи! Ви знаєте, що в церкві я не бачу нікого, крім бога,- додав Жюльєн, прикидаючись святенником, бо гадав, що це врятує його від стусанів.
- Ні, тут діло нечисте,- мовив хитрий селюк і на хвильку замовк,- та від тебе, клятий облуднику, нічого не доб"єшся. Ну що ж, я здихаюся тебе, а лісопилка працюватиме ще й краще. Ти якось втерся у довір"я до пана кюре чи ще там когось, і тобі виклопотали тепле місце. Йди складай речі, я поведу тебе до пана де Реналя, ти в нього будеш вихователем дітей.
- А що я за це матиму?
- Харчі, одяг і триста франків платні.
- Я не хочу бути лакеєм.
- Тварюко, та хто тобі каже, щоб ти був лакеєм? Хіба я хочу, щоб мій син був лакеєм?
- А з ким я їстиму?
Це питання спантеличило старого Сореля, він відчув, що, продовжуючи розмову, може припуститися дурниць. Він розпалився, вилаяв Жюльєна, обвинуватив його в жадібності і нарешті вийшов порадитися з старшими синами.
Незабаром Жюльєн побачив, як вони стояли всі разом, спершись на сокири, і радилися. Він довго їх спостерігав і, переконавшись, що все оДно не зможе вгадати, про що вони говорять, пішов і сів по той бік пилки, щоб його не захопили зненацька. Він хотів на дозвіллі обміркувати цю несподівану новину, що змінювала всю його долю, але почував себе нездатним ні на яку розсудливість; усю його уяву полонило те, що він сподівався побачити у прекрасному будинку пана де Реналя.
«Ні, краще відмовитися від усього,- казав він сам собі,- аніж погодитися їсти з прислугою. Батько мене силуватиме, але краще вмерти. В мене є п"ятнадцять франків і вісім су заощаджень, втечу цієї ж ночі. Через два дні, ідучи навпростець через гори стежками, де немає жодного жандарма, я буду в Безансоні. Там я запишуся в солдати, а коли треба, то перейду в Швейцарію. Але тоді прощай, кар"єра, годі думати про сан священика, що відкриває шлях до всього».
Жах перед тим, що доведеться їсти з прислугою, не був природним для Жюльєна. Щоб вийти в люди, він міг би витримати і далеко тяжчі злигодні. Цей жах він запозичив із «Сповіді» Руссо. Це була єдина книжка, з допомогою якої уява його малювала йому світське життя. Збірка реляцій великої армії і «Меморіал Святої Єлени» - ось все, з чого складався його Коран. Він готовий був віддати життя за ці три книги. Ніяким іншим книжкам він не вірив. Як казав йому старий полковий лікар, усі інші книжки на світі - цілковита брехня, і написані вони пройдисвітами, що хотіли вислужитись.
Крім полум"яної душі, Жюльєн мав надзвичайну пам"ять, яка, правда, нерідко буває і в дурнів. Щоб полонити серце старого абата Шелана, від кого, як він добре знав, залежало все його майбутнє, він вивчив назубок увесь Новий завіт по-латині. Так само вивчив книгу «Про папу» Жозефа де Месера, але не вірив ні тій, ні другій.
Оценка 5 из 5 звёзд от Dominic 03.07.2017 18:51
Варто почати з того, що все життя Жульєна Сореля було грою в рулетку: він ставив на червоне і чорне. Начебто він все розрахував і все передбачив. Але на жаль, герой помилився. Він забув про самого себе. Рулетка не так зіграла. Це і є безповоротний і найточніший сенс роману.
Жульєн Сорель один з тих парубків, молодих і честолюбних, які прагнуть зробити кар"єру в жорстокому, ворожому суспільстві. Для досягнення цієї мети у нього немає ніяких засобів і можливостей, крім лицемірства, «мистецтва», яке він змушений опановувати, щоб пристосуватися до ненависного середовища. Він відчуває себе в оточенні ворогів, тому пильно контролює кожен свій крок, весь час діє і говорить всупереч своїм переконанням і моральній природі.
В образі Жюльєна Сореля реалістичні риси поєднуються з романтичними. Стендаль сміливо порушує властиву романтикам прямолінійність зображення героя, адже Жульєн- суперечлива особистість, хоча він наділений домінуючою рисою-честолюбством, і саме воно викликає зміни в сюжеті роману.
Однак в деяких фрагментах крізь реалістичні ознаки як би «просвічується» романтизм. Нариклад, у романтиків існують "два світи": світ ідеалу, мрій і світ реальності. Головний герой тільки перед смертю усвідомлює те, що він жив іллюзією, а не реальним життям. Також романтики оспівували самотнього гордого персонажа, який прагне зануритися в височінь фантазії, відірватися від рутини. Герой «Червоного і чорного» переживає ті ж почуття: «Жюльєн стояв на високій скелі і дивився в небо, розпечений серпневим сонцем. Він міг охопити поглядом місцевість, що простягнулася від його ніг на двадцять льє навкруги. Час від часу яструб злітав зі скелі над його головою і беззвучно креслив в небі величезні кола. Жюльєн машинально стежив очима за хижим птахом. Його вражали спокійні потужні рухи, він заздрив силі яструба, самотності хижака. Така доля була у Наполеона; не судилося вона і йому? ».
Також ми можемо прослідити за проявами романзизму у таких прикладах: по-романтичному палаючі очі Жульєна Сореля; по-романтичному фатальна помста (він стріляє в свою колишню коханку не де-небудь, а саме в Божому храмі). Взаємини Стендаля і романтизму у романі "Червоне і чорне" не можна спрощувати. Жульєну, головному герою роману, довелося зустріти у своєму короткому житті багатьох людей різного віку, різного достатку, різного соціального стану. Але лише дві жінки, без сумніву, відіграли найсуттєвішу роль на життєвому шляху юнака- провінціалка мадам Де Реналь і аристократка маркіза Матильда де Ля-Моль.
Риси характеру і доля вписують Жульєна в ряд романтичних образів. Це особливо виразно показується у фіналі короткого життя Жульєна. Те, що відбувається з героєм у в"язниці, коли він очікує вирок за вчинений у стані афекту злочин, можна зрозуміти як повернення до самого себе, до своєї людської сутності. Жульєн не тільки звільняється від ілюзій, а й радикально переоцінює свої життєві цінності, усвідомлює непотрібність всього, до чого він так прагнув. Своєю промовою перед судом присяжних Сорель фактично виносить собі смертний вирок. Романтичними є також деякі деталі. Наприклад, поховання Матильдою голови Жульєна - романтичний атрибут. Так само, як і смерть пані де Реналь. Вона описана романтично і навіть сентиментально: «жінка тихо згасає від горя, обіймаючи своїх дітей». Однак в той же час постановка проблеми перебування жінки в шлюбі - безумовна заслуга саме реалістичної літератури XIX ст.
Отже, трагічний конфлікт між гордою і самотньою людиною і суспільством, яке її оточує, і конфлікт між бунтом і загибелю, які є абсолютними ознаками романтизму, вирішуються реалістичними засобами. За рахунок злиття двох течій: реалізму і романтизму, цей роман завоював славу і став дуже цікавим для прочитання.
Оценка 5 из 5 звёзд от Арзу 20.11.2016 17:53
В детстве нормально читалось
Оценка 4 из 5 звёзд от martyn.anna 15.05.2016 20:15
Оценка 5 из 5 звёзд от natochka8800 13.03.2015 15:23
Оценка 5 из 5 звёзд от настя 13.08.2013 15:10
Немного о литературных особенностях романа:
1.Интрига кроется уже в самом названии романа. В то время в Европе было принято называть роман или именем главного героя (например «Манон Леско») или отражать в названии суть произведения (например «Опасные связи»). Стендаль поступил иначе - назвал свой роман «Красное и черное». Литературоведы до сих пор не пришли к однозначному мнению относительно этимологии названия. Мнение автора по этому вопросу неизвестно.
2.В отличие от названия романа, названия отдельных глав ясно отражают происходящие в них события. Более того, все главы (за исключением последних четырех) снабжены эпиграфами (часть из которых автором вымышлена), которые прямо предупреждают читалеля, что его ждет в данной главе. Отсутствие названия и эпиграфов в последних четырех главах усиливает интригу (чем же это все закончится).
3.Автор неоднократно обращается к читателям прямой речью, вовлекая в некий диалог, высказывает свое мнение относительно вымышленных им персонажей и даже извещает о том, какие споры были у него с издателем по поводу отдельных эпизодов.
4.Очень многие мысли автор заканчивает словами «и т.д. и т.д.» (видимо для того, чтобы читатель сам додумал окончание фраз и действий).
Теперь о сюжете:
Сорель Жюльен - младший сын в крестьянской семье, а стало быть у него только два варианта карьерного роста: служба в армии или священослужение. Чтобы заработать на учебу в семинарии, он устраивается гувернером в семью де Реналя - мэра провинциального французского городка. Жюльен - 19-летний юноша с внешностью 17-летней девушки и не превосходящий оную по знанию жизни, жена мэра - 30-летняя женщина (14 лет в браке, трое детей, престарелый супруг). Он знает о любви только то, что прочел о ней в библии. Она вышла замуж в 16 лет за старика и о любви знает не больше, чем питекантроп о теории относительности. Между ними возникает чувство: хватание рук, поцелуй украдкой... Роман набирает обороты. Через некоторое время рогоносец мэр начинает получать анонимные письма. Жюльен вынужден покинуть семейство и поступить в семинарию. Через год он получает работу в Париже. По пути в столицу он тайно посещает госпожу де Реналь, которая почти смирилась с разлукой. Затем он едет в Париж, чтобы стать секретарем маркиза де Ла Моль, у которого есть 19-летняя дочь...
Роман написан с определенной долей юмора. Уморительно читать, как Жюльен, обмирая от страха, крадется ночью по коридору к своей любовнице де Реналь, надеясь, что ее муж не спит, и есть благовидный повод отказаться от ночного свидания. Или как Жюльен составляет письменный план соблазнения очередной жертвы, чтобы не забыть, что он ей сказал и что сделал. А история с переписыванием писем рассмешит Несмеяну: друг Жюльена снабдил его набором писем, написанных его знакомым своей возлюбленной, Жюльен их пронумеровал, переписал слово в слово и посылал своей жертве (конечно не обошлось без казусов).
Роман «Красное и черное» часто называют предвестником психологического реализма. Его автор - Мари-Анри Бейль, более известный как Стендаль.
«Красное и черное»: краткое содержание
События романа происходят во Франции 1820-х годов. Поскольку роман затрагивает социальные и политические проблемы, краткое содержание «Красное и черное» стоит начать с описания исторического фона. Так, произведение Стендаля повествует о временах правления Карла Х, пытавшегося вернуть порядки, которые существовали до 1789 г.
Мер города Вевьер Господин де Реналь решает нанять гувернера. Старый кюре порекомендовал ему Жюльена Сореля, 18-летнего сына плотника, обладающего редкими способностями. Жюльен очень честолюбив и готов на всё, чтобы добиться успеха. Стоит отметить, что перед главным героем на протяжении всего романа стоит выбор между церковной карьерой (одежда клириков имела и службой в армии (офицерский мундир обладал красным цветом), поэтому Стендаль и назвал роман «Красное и черное».
Краткое содержание повествует, что вскоре жена г-на де Реналя понимает, что любит своего гувернера. Жюльен тоже находит свою хозяйку очаровательной и решает завоевать её ради самоутверждения и мести г-ну де Реналю. Вскоре они становятся любовниками. Но когда сын г-жы де Реналь тяжело заболевает, ей кажется, что это кара за её грех. Далее роман «Красное и черное», краткое содержание которого упускает детали, повествует об анонимном письме, открывающем господину де Реналю правду об Но она убеждает мужа в том, что невиновна, и Жюльен вынужден покинуть Вевьер.
Главный герой переезжает в Безансон и поступает в семинарию. Здесь он заводит дружбу с аббатом Пираром. Последний имеет могущественного покровителя маркиза де Ла-Моль. Названый аристократ стараниями Пирара принимает Жюльена к себе на должность секретаря. Далее «Красное и черное», краткое содержание которого было бы неполным без социальной проблематики, описывает адаптацию Жюльена в Париже, а в частности, в аристократическом мире. Жюльен превращается в настоящего денди. Даже Матильда, дочь маркиза влюбляется в него. Но после того как Матильда проводит ночь с Жюльеном, то решает разорвать отношения.
Знакомый Жюльена советует ему начать ухаживать за кем-то другим, чтобы вызвать ревность Матильды. Таким образом, гордая аристократка вновь падает в объятия главного героя. Забеременев, Матильда решает выйти замуж за Жюльена. Узнав об этом, её отец приходит в бешенство, но всё же покоряется дочери. Чтобы хоть как-то исправить ситуацию, маркиз решает создать будущему зятю соответствующее положение в обществе. Но неожиданно появляется письмо от г-жи Реналь, описывающее Жюльена как лицемерного карьериста. Из-за этого он вынужден покинуть Матильду
Далее «Красное и черное», краткое содержание которого не может передать всего психологизма названого романа, рассказывает о событиях, произошедших в Верьере. Жюльен заходит в местную церковь и стреляет в бывшую любовницу. Находясь в тюрьме, он узнает, что бывшая возлюбленная выжила. Теперь он понимает, что может умереть спокойно. Но Матильда всеми силами старается помочь ему. Невзирая на получает смертный приговор. В тюрьме его проведывает госпожа де Реналь и признается, что злосчастное письмо было сочинено её духовником. После этого Жюльен понимает, что любит только её, но в тот же день его казнят. Матильда собственноручно хоронит голову бывшего жениха.
Судьба главного героя романа "Красное и черное" отражает особенности общественной жизни в тогдагдашней Франции. Это произведение является своего рода энциклопедией эпохи Реставрации.
Господин де Реналь, мэр французского городка Верьер в округе Франш-Конте, человек самодовольный и тщеславный, сообщает жене о решении взять в дом гувернера. Особой необходимости в гувернере нет, просто местный богач г-н Вально, этот вульгарный крикун, вечно соперничающий с мэром, слишком гордится новой парой нормандских лошадей. Ну что ж, лошадки у г-на Вально теперь есть, зато гувернера нет. Г-н де Реналь уже договорился с папашей Сорелем, что у него будет служить его младший сын. Старый кюре г-н Шелан рекомендовал ему сына плотника как молодого человека редких способностей, который уже три года изучает богословие и блестяще знает латынь. Его зовут Жюльен Сорель, ему восемнадцать лет; это невысокий, хрупкий на вид юноша, лицо которого несет печать поразительного своеобразия. У него неправильные, но тонкие черты лица, большие черные глаза, сверкающие огнем и мыслью, и темно-каштановая шевелюра. Юные девицы поглядывают на него с интересом. Жюльен никогда не ходил в школу. Латыни и истории его обучил полковой лекарь, участник наполеоновских походов. Умирая, он завещал ему свою любовь к Наполеону, крест Почетного легиона да несколько десятков книг. С детства Жюльен мечтает стать военным. Во времена Наполеона для простолюдина это был самый верный способ сделать карьеру и выйти в люди. Но времена изменились. Жюльен понимает, что единственный путь, который перед ним открыт, – стать священником. Он честолюбив и горд, но готов вытерпеть все, чтобы пробить себе дорогу.
Госпоже де Реналь не нравится затея мужа. Она обожает своих трех мальчиков, и мысль о том, что между ней и детьми будет стоять кто-то посторонний, приводит ее в отчаяние. Она уже рисует в своем воображении отвратительного, грубого, взлохмаченного парня, которому позволено кричать на ее детей и даже пороть их.
Каково же ее удивление, когда она видит перед собой бледного, испуганного мальчика, который кажется ей необыкновенно красивым и очень несчастным. Однако не проходит и месяца, как все в доме, даже г-н де Реналь, начинают относиться к нему с уважением. Жюльен держится с большим достоинством, а его знание латыни вызывает восхищение – он может прочесть наизусть любую страницу Нового завета.
Горничная г-жи де Реналь Элиза влюбляется в юного гувернера. На исповеди она рассказывает аббату Шелану, что получила наследство и теперь хочет выйти замуж за Жюльена. Кюре искренне рад за своего любимца, но Жюльен решительно отказывается от завидного предложения. Он честолюбив и мечтает о славе, он хочет покорить Париж. Впрочем, он это умело скрывает.
Летом семья переезжает в Вержи – деревню, где находится имение и замок де Реналей. Здесь г-жа де Реналь целые дни проводит с детьми и гувернером. Жюльен кажется ей умнее, добрее, благороднее всех окружающих ее мужчин. Она начинает понимать, что любит Жюльена. Но любит ли он ее? Ведь она старше его на целых десять лет! Жюльену нравится г-жа де Реналь. Он находит ее очаровательной, ему никогда не приходилось видеть таких женщин. Но Жюльен вовсе не влюблен. Он хочет завоевать г-жу де Реналь, чтобы самоутвердиться и чтобы отомстить этому самодовольному г-ну де Реналю, позволяющему себе разговаривать с ним снисходительно и даже грубо.
Когда Жюльен предупреждает г-жу де Реналь, что ночью придет к ней в спальню, она отвечает ему самым искренним негодованием. Ночью, выходя из своей комнаты, он умирает от страха, у него подкашиваются колени, но когда он видит г-жу де Реналь, она кажется ему такой прекрасной, что все тщеславные бредни вылетают у него из головы. Слезы Жюльена, его отчаяние покоряют г-жу де Реналь. Проходит несколько дней, и Жюльен со всем пылом юности влюбляется в нее без памяти. Любовники счастливы, но неожиданно тяжело заболевает младший сын г-жи де Реналь. И несчастной женщине кажется, что своей любовью к Жюльену она убивает сына. Она сознает, какой грех перед Богом совершает, ее мучают угрызения совести. Она отталкивает от себя Жюльена, который потрясен глубиной ее горя и отчаяния. К счастью, ребенок выздоравливает.
Г-н де Реналь ничего не подозревает, но слуги знают многое. Горничная Элиза, встретив на улице г-на Вально, рассказывает ему, что у ее госпожи роман с молодым гувернером. В тот же вечер г-н де Реналь получает анонимное письмо, из которого узнает, что происходит в его доме. Г-же де Реналь удается убедить мужа в своей невиновности, но весь город только и занимается историей ее любовных похождений.
Наставник Жюльена аббат Шелан считает, что он должен хотя бы на год уехать из города – к своему другу лесоторговцу Фуке или в семинарию в Безансон. Жюльен уезжает из Верьера, но через три дня возвращается, чтобы проститься с г-жой де Реналь. Он пробирается в ее комнату, но их свидание омрачено – им кажется, что они расстаются навеки.
Жюльен приезжает в Безансон и является к ректору семинарии аббату Пирару. Он очень взволнован, к тому же лицо Пирара столь уродливо, что вызывает в нем ужас. Три часа ректор экзаменует Жюльена и настолько поражен его познаниями в латыни и богословии, что принимает его в семинарию на малую стипендию и даже отводит ему отдельную келью. Это великая милость. Но семинаристы дружно ненавидят Жюльена: он слишком талантлив и производит впечатление мыслящего человека – здесь этого не прощают. Жюльен должен выбрать себе духовника, и он выбирает аббата Пирара, даже не подозревая, что этот поступок окажется для него решающим. Аббат искренне привязан к своему ученику, но положение самого Пирара в семинарии очень непрочно. Его враги иезуиты делают все, чтобы заставить его подать в отставку. К счастью, у него есть друг и покровитель при дворе – аристократ из Франш-Конте маркиз де Ла-Моль, поручения которого аббат исправно выполняет. Узнав о гонениях, которым подвергается Пирар, маркиз де Ла-Моль предлагает ему переехать в столицу и обещает один из лучших приходов в окрестностях Парижа. Прощаясь с Жюльеном, аббат предвидит, что того ждут трудные времена. Но Жюльен не в силах думать о себе. Зная, что Пирар нуждается в деньгах, он предлагает ему все свои сбережения. Пирар этого не забудет.
Маркиз де Ла-Моль, политик и вельможа, пользуется большим влиянием при дворе, он принимает аббата Пирара в своем парижском особняке. В разговоре он упоминает, что уже несколько лет ищет толкового человека, который мог бы заняться его перепиской. Аббат предлагает на это место своего ученика – человека весьма низкого происхождения, но энергичного, умного, с высокой душой. Так перед Жюльеном Сорелем открывается неожиданная перспектива – он может попасть в Париж!
Получив приглашение маркиза, Жюльен сначала едет в Верьер, надеясь повидаться с г-жой де Реналь. Он слышал, что в последнее время она впала в самое исступленное благочестие. Несмотря на множество препятствий, ему удается проникнуть в комнату своей возлюбленной. Никогда еще она не казалась ему такой прекрасной. Однако муж что-то подозревает, и Жюльен вынужден спасаться бегством.
Приехав в Париж, он прежде всего осматривает места, связанные с именем Наполеона, и лишь потом отправляется к аббату Пирару. Аббат представляет Жюльена маркизу, а вечером он уже сидит за общим столом. Напротив него садится светлая блондинка, необыкновенно стройная, с очень красивыми, но холодными глазами. Мадемуазель Матильда де Ла-Моль явно не нравится Жюльену.
Новый секретарь осваивается быстро: через три месяца маркиз считает Жюльена вполне подходящим для себя человеком. Он работает упорно, молчалив, понятлив и постепенно начинает вести все самые сложные дела. Он становится настоящим денди и вполне овладевает искусством жить в Париже. Маркиз де Ла-Моль вручает Жюльену орден. Это успокаивает гордость Жюльена, теперь он держится более раскованно и не так часто чувствует себя оскорбленным. Но с мадемуазель де Ла-Моль он подчеркнуто холоден. Эта девятнадцатилетняя девушка очень умна, ей скучно в обществе ее аристократических приятелей – графа Келюса, виконта де Люза и претендующего на ее руку маркиза де Круазенуа. Раз в год Матильда носит траур. Жюльену рассказывают, что она делает это в честь предка семьи Бонифаса де Ла-Моль, возлюбленного королевы Маргариты Наваррской, который был обезглавлен 30 апреля 1574 г. на Гревской площади в Париже. Легенда гласит, что королева потребовала у палача голову своего любовника и собственноручно похоронила ее в часовне.
Жюльен видит, что Матильду искренне волнует эта романтическая история. Постепенно он перестает уклоняться от разговоров с мадемуазель де Ла-Моль. Беседы с ней настолько интересны, что он даже забывает свою роль возмутившегося плебея. “Вот было бы забавно, – думает он, – если бы она влюбилась в меня”.
Матильда уже давно поняла, что любит Жюльена. Эта любовь представляется ей весьма героической – девушка ее положения любит сына плотника! С той минуты, как она понимает, что любит Жюльена, она перестает скучать.
Сам Жюльен скорее возбуждает свое воображение, чем увлечен любовью. Но получив от Матильды письмо с объяснением в любви, он не может скрыть своего торжества: его, бедного крестьянина, любит знатная дама, она предпочла его аристократу, маркизу де Круазенуа! Матильда ждет его у себя в час ночи. Жюльену кажется, что это ловушка, что приятели Матильды хотят убить его или выставить на посмешище. Вооружившись пистолетами и кинжалом, он проникает в комнату мадемуазель де Ла-Моль. Матильда покорна и нежна, но на следующий день она приходит в ужас при мысли, что стала любовницей Жюльена. Разговаривая с ним, она едва сдерживает гнев и раздражение. Самолюбие Жюльена оскорблено, и оба они решают, что между ними все кончено. Но Жюльен чувствует, что безумно влюбился в эту своенравную девушку, что он не может жить без нее. Матильда непрестанно занимает его душу и воображение.
Знакомый Жюльена, русский князь Коразов, советует ему вызвать ревность своей возлюбленной и начать ухаживать за какой-нибудь светской красавицей. “Русский план”, к удивлению Жюльена, действует безотказно, Матильда ревнует, она вновь влюблена, и только чудовищная гордость мешает ей сделать шаг навстречу. Однажды Жюльен, не думая об опасности, приставляет лестницу к окну Матильды. Увидев его, она падает к нему в объятия.
Вскоре мадемуазель де Ла-Моль сообщает Жюльену, что беременна и хочет выйти за него замуж. Узнав обо всем, маркиз приходит в бешенство. Но Матильда настаивает, и отец, наконец, сдается. Чтобы избежать позора, маркиз решает создать Жюльену блестящее положение в обществе. Он добивается для него патента гусарского поручика на имя Жюльена Сореля де Ла-Верне. Жюльен отправляется в свой полк. Радость его безгранична – он мечтает о военной карьере и своем будущем сыне.
Неожиданно он получает известие из Парижа: Матильда просит его немедленно вернуться. Когда они встречаются, она протягивает ему конверт с письмом госпожи де Реналь. Оказывается, ее отец обратился к ней с просьбой сообщить какие-нибудь сведения о бывшем гувернере. Письмо госпожи де Реналь чудовищно. Она пишет о Жюльене как о лицемере и карьеристе, способном на любую подлость, лишь бы выбиться в люди. Ясно, что господин де Ла-Моль никогда не согласится на его брак с Матильдой.
Ни слова ни говоря, Жюльен покидает Матильду, садится в почтовую карету и мчится в Верьер. Там в оружейной лавке он покупает пистолет, входит в Верьерскую церковь, где идет воскресное богослужение, и дважды стреляет в госпожу де Реналь.
Уже в тюрьме он узнает, что госпожа де Реналь не убита, а только ранена. Он счастлив и чувствует, что теперь сможет умереть спокойно. Вслед за Жюльеном в Верьер приезжает Матильда. Она использует все свои связи, раздает деньги и обещания в надежде смягчить приговор.
В день суда вся провинция стекается в Безансон. Жюльен с удивлением обнаруживает, что внушает всем этим людям искреннюю жалость. Он хочет отказаться от последнего слова, но что-то заставляет его подняться. Жюльен не просит у суда никакой милости, потому что понимает, что главное его преступление состоит в том, что он, простолюдин, возмутился против своего жалкого жребия.
Его участь решена – суд выносит Жюльену смертный приговор. В тюрьму к Жюльену приходит госпожа де Реналь. Она рассказывает, что злосчастное письмо сочинил ее духовник. Никогда еще Жюльен не был так счастлив. Он понимает, что госпожа де Реналь – единственная женщина, которую он способен любить.
В день казни он чувствует себя бодрым и мужественным. Матильда де Ла-Моль собственными руками хоронит голову своего возлюбленного. А через три дня после смерти Жюльена умирает госпожа де Реналь.
Вариант 2
Жюльен Сорель служит гувернером в доме мэра городка Верьер. 18-летний сын простолюдина, никогда не посещавший школы, необычайно одарен и тщеславен: он мечтает покорить Париж.
Гувернер приходится по душе семейству господина де Реналя, трое мальчишек восхищаются наставником. Горничная хозяйки Элиза влюбляется в юношу, но он не отвечает взаимностью.
Незаметно для себя госпожа де Реналь привязывается к Сорелю, который десятью годами младше ее. Жюльен решает завоевать сердце хозяйки для самоутверждения, заодно отомстив г-ну де Реналю за грубость.
Сорель ставит женщину перед фактом: ночью он придет в ее комнату. Та искренне негодует, но дверь не запирает… Спустя пару дней юнец воспылал искренней страстью к тайной любовнице. Они счастливы, но болезнь сына г-жи де Реналь расстраивает отношения: женщина считает, что мальчик страдает за ее грехи.
Оскорбленная Элиза рассказывает о связи хозяйки с гувернером посторонним. Тем же вечером г-н де Реналь получает письмо, из которого узнает о происходящем в доме. Жена заверяет в верности, но город полнится слухами о любовниках.
Аббат Шелан предлагает Сорелю покинуть Верьер хотя бы на время. Жюльен переезжает в Безансон, поступает в духовную семинарию. Гордый талантливый ученик не по душе семинаристам, он держится особняком. Духовник Сореля представляет его маркизу де Ла-Молю, пользующемуся влиянием при дворе. Аристократ предлагает Жюльену место секретаря. Молодой человек польщен – он будет жить в Париже!
Перед отъездом Жюльен едет повидаться с г-жой де Реналь, впавшей в благочестие. Заподозривший неладное муж расстраивает тайное свидание. Сорель вынужден бежать из комнаты возлюбленной.
В доме маркиза внимание Сореля привлекает стройная блондинка с холодными глазами. Дочь маркиза Матильда не нравится новому секретарю, но он не думает о ней – полностью погружается в работу. Ла-Моль оценивает старания молодого человека, награждая его орденом. Самолюбие Сореля польщено, он чувствует себя удовлетворенным, но с Матильдой по-прежнему холоден.
Девушка имеет странности: раз в год носит траур. Жюльену становится известно: таким образом она отдает дань казненному предку – возлюбленному королевы Марго. По преданию, королева собственноручно похоронила отрубленную голову Ла Моля.
Интерес берет верх и Сорель начинает общаться с Матильдой, даже мечтает, чтоб она влюбилась. Девушка давно неравнодушна к нему, она пишет страстное письмо и назначает встречу в своей опочивальне. Жюльен, не веря, что знатная дама могла снизойти до плебея, решает – над ним хотят подшутить и унизить. И все же идет на свидание, вооружившись пистолетом и кинжалом.
Матильда нежна и покорна ночью, но утром искренне раскаивается в содеянном. Холодность любовницы говорит о том, что все кончено. Оскорбленный Сорель специально принимается ухаживать за другой девушкой, чем вызывает ревность Матильды, она вновь страстна и послушна. Больше они не расстаются.
Матильда ждет ребенка и признается отцу, что мечтает о замужестве с Сорелем. Маркиз взбешен, но уступает настойчивости дочери. Ля Моль помогает будущему зятю стать гусаром. Тот с нетерпением ждет военной карьеры и рождения сына.
Письмо г-жи де Реналь рушит радужные мечты. В ответ на просьбу Ла Моля охарактеризовать бывшего гувернера, та выставляет его лицемером и лжецом, способным ради карьеры на подлости.
Разгневанный Жюльен отправляется в Верьер и дважды стреляет в бывшую любовницу. Связи Матильды не помогают – суд выносит Сорелю смертный приговор. В тюрьме его посещает г-жа де Реналь – раны оказались не смертельны. Она признается, что письмо сочинил ее духовник. Жюльен неожиданно понимает, что эта женщина – его единственная настоящая любовь. Он мужественно идет на плаху. Матильда хоронит голову возлюбленного. Спустя несколько дней после казни умирает и г-жа де Реналь.
Краткое содержание Красное и черное Стендаль
Жюльен Сорель является самым обычным крестьянином. Но вместе с тем, он очень умен, и память у него очень хорошая. Благодаря этому, он попадет в дом мэра их городка, где стает учителем детей мера. Но также, именно там он находит любовь. Именно с того момент начинаются все его приключения, куда уходит образование, хорошие места работы, а также – повышения.
Роман Стендаля учит тому, что иногда человек не знает границ, и видит только цель, и именно тогда он, забыв про все на свете, может споткнуться. Но вместе с тем, роман учит еще и тому, что всего можно достичь, стоит только захотеть.
Читать краткое содержание Стендаль Красное и черное
Жульен Сорель – самый что ни есть обычный крестьянин, но это только так, если смотреть со стороны богачей, для которых все простые люди – отродье. Но Сорель – именно такой, от которого нет ничего хорошего по работе дома, когда касается дела физической нагрузки. Он худощавый, с талией, у него утонченная внешность, лицо – бледно и красиво. Он не слишком похож на крестьянина. И к тому же, он умен, ведь ходит к священнику обучаться иногда.
Так как решил стать священником, ведь это очень выгодно в селе, где только можно либо работать как крестьянин, либо выбиться таким путем в люди. Он прочитал всю Библию, и знает ее наизусть, так как память его прекрасна. Кроме того, он прочитал некоторые книги, которые очень важны в образовании, а потому это помогает ему знать основу образования – латынь, Библия, и еще некоторые важные книги, которые и помогают ему в дальнейшем.
Но отец, а также братья Жульена – очень злые и грубые. Они не понимают своего брата, а потому – просто бьют его, а особенно отец, который жалеет, что из худощавого сына – ничего не выйдет. И уж потому его книги он просто в раз из раза – рвет, выкидывает. Все очень раздражает Жульена, ведь он очень гордый, и вместе с тем – честолюбивый.
Все начинается с того, что один богач в их районе хочет для своих детей гувернера, но это больше барская прихоть. Но это узнает мер, а потому Жульена берут на работу гувернером. Он немного удивлен, но только рад. Дети его сразу же полюбили, так как сразу же почувствовали к нему небывалое уважение.
Сама же госпожа де Реналь – очень красива и еще молода, ей нравиться Сорель, но просто как человек, и то, что он умен, и удивляет ее и радует. Одним словом, Жульен очень не прост, а потому он решает убить сразу же несколько зайцев. Все люди, которые гостят в доме мера, поражаются его умом и красотой, а также – молодостью. Но, кроме того, он ведет себя для крестьянина простого – очень уж высокомерно и надменно, что очень злит самого мера. Ведь к тому же, Жульен нагло использует то, что его могут нанять еще и другие, ведь каждому хочется иметь такую популярную прихоть в своем доме. А потому мер вынужден платить ему намного больше, чем в начале. Кроме того, Жульен решает влюбить в себя госпожу да Реналь, так как это ему выгодно, и ему нравиться укрощать.
Но потом так случается, что сам же Сорель влюбляется в госпожу. Между ними завязываются любовные отношения, о которых начинает подозревать муж женщины. И вскоре, чтобы избежать унижения, он бежит в другой город, где начинает учиться на священника в более большом и огромном заведении.
Там он встречает много невежественных людей, которые хотят подлостью и хитростью завоевать себе положение. Одним словом, Жульен старается помалкивать. И вот, отучившись некоторое время, он получает очень хорошее место, где и начинает работать секретарем у одного знатного человека, которые еще и богат. Кроме того, он аристократ, что делает Жульена одновременно и немного счастливым, что он так много достиг для крестьянина, и одновременно – ничтожным и униженным, так как так многие презрительно относятся к нему.
Стараясь забыть госпожу де Реналь, он видит, что у его хозяина-аристократа, есть дочь, красивая, умная, а также – очень высокомерная. Она сначала презирает Жульена, но потом, видя, что он также надменен с ним, начинает, как бы заново его узнавать. Ее гордость и тщеславие – уязвлены, ведь ей пренебрегает какой-то секретарь, вышедший из крестьян, то ест низших слоев. Девушка старается завоевать каменное сердце такого молодого и красиво человека, который первое время остается непреклонным и таким же гордым.
Вообще, это тайная стратегия Жульена, который хочет и тут показать этим глупым и надменным аристократам, что и он чего-то стоит. Именно потому он ведет себя так не только потому, но еще и для того, что бы укротить эту девчонку, дочь его хозяина. А потому она постепенно как бы становиться зависима от него. Но ведь она тоже не проста. Как только она видит проявления слабости насчет нее, она становиться тут жестокой и неукротимой. Она использует Жульена, и смеется с него, так как еще один укротимый уже есть. Но и Сорель решает скрыть свои чувства, а потому снова становиться таким как был, и начинает ухаживать за другой женщиной. И вот в конце-концов, они, решили пожениться, но все оканчивается гибелью Сореля на плахе.
Картинка или рисунок Стендаль - Красное и черное
Другие пересказы для читательского дневника
- Краткое содержание Оперы Римского-Корсакова Царская невеста
Григорий уже давно влюблен в Марфу, которая является дочерью новгородского купца. Вот только сказать ей об этом никак не решается. А когда вдруг решился, то получил отказ, ведь она уже была выдана замуж за богатого боярина Лыкова
- Краткое содержание сказки Два мороза
Два брата Мороза решили повеселиться, людей поморозить. Тут как раз увидели, что с одной стороны барин едет, в шубе медвежьей, а с другой стороны едет мужичок, в рваном полушубочке.
- Краткое содержание Град обреченный Стругацкие
События произведения происходят в неизвестном городе, который находится вне пространства и времени. Жители города перенесены в него из разных стран и эпох для добровольного участия в загадочном эксперименте.
- Краткое содержание Легенды о Робин Гуде
